Біла Церква - моє місто!
---Історія міста
---Герб Білої Церкви.
---Діячі культури і науки в нашому
місті
---Культові споруди місті
МИКІЛЬСЬКА ЦЕРКВА
КОСТЬОЛ СВ. ІОАННА ХРЕСТИТЕЛЯ
ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР
ЦЕРКВА СВЯТОЇ МАРІЇ МАГДАЛИНИ
---Дендропарк "Олександрія"
---Національні меншини Білої
Церкви
Товариство Литовської культури
Товариство російської культури
Молдовське товариство
Товариство німців "Відергербурт".
Цигани України
Історія міста
Година їзди від Києва і ви у моєму рідному місті, в
Білій Церкві.
Місто за розвитком промисловості займає перше місце
в Київській області.
Кожний, хто приїздить сюди, не може намилуватися її
пам'ятниками архітектури - німими свідками далекого минулого. В кожному
з них - частка історії нашого народу, його культури.
Майже два століття пройшло відтоді, як закладено один
з найкрасивіших на Україні парк "Олександрію", але його архітектурні ансамблі,
красиві ландшафтні композиції, мальовничі пейзажі справляють незабутнє
враження на відвідувачів і тепер.
З північно-західної сторони парк омиває річка Рось -
справжня окраса міста. Нею милуються і юні , і посріблені сивиною. Її
чарівні береги - наче для закоханих, плеса - для рибалок.
Через місто стрічками простягнулися шосейні дороги,
що ведуть на Київ, Одесу та Вінницю.
Біла Церква заснована в 1032 році на високому скелястому
березі Росі Ярославом Мудрим. Городище - фортеця Юр'єв став одним з південних
форпостів, які протистояли нападам кочівників.
Назва городища походить від християнського імені Ярослава-Юрій,
або Георгій, звідси в окремих джерелах - Г'еоргів, Гюргев, Юргев, Юр'єв.
Тут жило змішане, населення: поряд з полоненими ляхами,
яких саджав тут Ярослав, поселялись руські вихідці і мирні кочівники,
берендеї, навіть печеніги, які рятувались від половців і примкнули до
Руської землі для боротьби з ними. Ці мирні інородці вели напівкочовий
спосіб життя: літом вони бродили сусідніми степами із своїми стадами і
вежами (шатрами або кибитками), а зимою чи на час небезпеки ховалися у
свої укріплені становища і городища по Росі, в тому числі і в Юр'єв. Жителі
Руської землі на відміну від диких половців звали їх "своїми поганими".
Серцем міста була Замкова гора міста.
Жителі міста мали постійні ділянки і забудови протягом
XI-XIII ст. Знайдено фундамент єпископського храму. Будівництво храму
датується XII ст. До цього на місці храму знаходилося християнське кладовище
та двір єпископа.
Багато розрух і пожеж пережив Юр'єв. З самого початку
його виникнення жителі перебували в постійній тривозі від нападів із степу.
В 1095 р. надокучливі постійні погрози половців змусили всіх їх піти до
Києва.
У 1103 році Юр'єв відбудовується, зруйнований після
нападу половців. Але ніякими мирами і договорами не можна було стримати
хижацтва половців, яке було їхнім звичайним промислом. Мономах уклав з
ними 19 мирів, передав їм безліч одягу й худоби, - все даремно. З цією
ж метою князі наслідували Святополка - одружувалися з ханськими дочками,
але тесть не переставав грабувати область свого руського зятя. Городища
обкопувались валами, а дружинам доводилось мало не постійно тримати коней
за повід в чеканні походу.
Значно пізніше місто було практично зруйноване монголо-татарами.
Оскільки від Юр'єва хоч щось лишилось, саме тому він залишився в числі
городищ, київських до 1300 року. А вже через 62 роки, в 1362 році, в польсько-литовській
хроніці фігурує нова назва - Біла Церква.
Під владою Польщі
і Литви
1362 р. Київщина, в тому числі і Біла Церква, були приєднані
до князівства литовського князем Ольгердом. Литовські князі здобули ці
землі майже без боротьби. Це пояснюється тим, що литовські князі вели
боротьбу з татарами. Литва своїми військовими силами давала Україні в
цілому звільнення від орди, а вихід з-під татарського ярма був найважливішою
життєвою справою нашого народу. Тим паче, що у литовців була нестача людей
для управління завойованими територіями, і це призводить до того, що вони
призначають на адміністративні посади місцеву українську знать. Така політика
заохочувала місцеву знать приєднуватися до переможців. Після Кревської
унії (1385 р.) в наших місцях посилюється загарбницька політика Польщі.
Ставлення до не католиків, як до людей морально і культурно неповноцінних,
не обіцяло нічого доброго польсько-українським взаєминам. Так і сталося!
Визвільна війна 1648
- 1654 рр.
На першому етапі визвольної війни Біла Церква опинилась
в центрі важливих подій. Саме тут відбулося згуртування повстанських сил,
що сходились з усієї України, розроблялись плани ведення визвольної війни,
приймались важливі рішення. Влітку 1651 року, після серйозної невдачі
в Берестецькій битві, Біла Церква знову стає центром консолідації повстанських
сил. В цей критичний період Хмельницький виявив надзвичайну енергію. За
короткий час він зібрав рештки розбитих полків, мобілізував свіжі сили
і вже на початку жовтня стояв проти об'єднаних польсько-литовських сил
під Білою Церквою з новою грізною армією. Маючи в своєму розпорядженні
велике військо і добірну артилерію, польські полководці спробували здобути
табір повсталих. Але вже після перших боїв переконались, що цих укріплень
взяти не можна. "Здобути їх табір неможливо", - писав Потоцький королю.
Осіння негода ще більше ускладнила ситуацію. Поляки,
стомлені війною, неохоче йшли в бій. Вони зазнавали відчутних втрат від
козацьких полків і загонів добровольців, від влаштованих засідок. Поширились
різні хвороби, які масово косили людей. В таких умовах польське командування
вирішило розпочати переговори про перемир'я. І хоч козацька армія не була
розбита, але поразка під Берестечком, загарбання ворогом значної території
України, непідготовленість до ведення війни у зимових умовах були причиною
того, що Хмельницький і козацька старшина погодилась на укладання миру.
Основна суть Білоцерківського мирного договору описана в багатьох історичних
працях. Подаємо цей виклад, зберігаючи орфографію.
"Військо козацьке має складатися лише з двадцяти тисяч
чоловік. Козаки можуть проживати лише в Київському воєводстві, та й то
лише на королівських землях. Ні Брацлавське, ні Чернігівське воєводство
козаків не мають. Вся сірома віднині знову віднині повинна лишатися у
підданстві. Ляхи в віки віків не згадуватимуть про бунти. Усі прибутки
панські панам слід повернути. Чигирин залишається за козацькою булавою.
Віра православна та духовенство повинні бути недоторканими. Хто взяв чи
привласнив церковні скарби і пожитки, повинні повернути їх. Шляхта, що
воювала в козацьких загонах, не позбавляється ні прав, ні гонору. Жиди,
так як і раніше, знову будуть торгувати в Україні. Хана і татар гетьман
мусить помирити з королем. Якщо ж хан не захоче з королем у згоді жити,
то козаки повинні порвати з ним. Без відома короля козацькому гетьману
забороняється вести переговори з зарубіжними монахами. Козаки з Крилова
Канева та Черкас матимуть свій суд у Києві".
Цим договором Хмельницький зберіг землі Наддніпрянщини
- основну територію Запорозького війська. Гетьман прийняв тяжкі умови
Білоцерківського миру, бо був твердо переконаний, що цей мир не буде тривалим.
"Хоч ми з ляхами склали угоду, одначе тримаємо їх у руках", - писав він
в одному з листів. А згодом виявилось, що договором невдоволена друга
сторона, бо польський сейм внаслідок "ліберум вето" не затвердив Білоцерківський
мир. У зв'язку з цим Хмельницький вважав себе звільненим від нав'язаного
йому миру, і невдовзі відновились воєнні дії. Так закінчився ще один важливий
період визвольної війни, пов'язаний з історією нашого міста.
Буржуазно-демократична
революція
З подальшим розвитком капіталістичних відносин і формуванням
робочого класу зростає і робітничий рух. Борючись за покращення життєвих
умов, передові робітники приходили до розуміння необхідності створення
своїх політичних організацій. Одним з перших соціал-демократичних гуртків
у місті був гурток, організований в 1892 р. у чоловічій гімназії учнем
старших класів, у майбутньому професійним революціонером Мойсеєм Самойловичем
Урицьким. В 1902 р. в місті на основі гімназичного гуртка була створена
соціал-демократична група. Вона мала тісні зв'язки з соціал-демократичними
організаціями багатьох міст України. Роки першої буржуазної революції
характеризуються бурхливим зростанням чисельності українських соціалістичних
і буржуазних партій, що намагалися мирними та немирними шляхами втілити
в життя свої політичні, економічні, культурно-освітні програми
Новаторські 20-ті роки
Громадянська війна на Білоцерківщині скінчилася, але
1920 р. був роком глибокої кризи: економічної, соціальної, політичної.
Економічний крах господарської діяльності міста визначився на рубежі 1920
- 1921 рр. Звільнення від білих і кінець війни на Білоцерківщині, багатій
промисловими і землеробськими традиціями, деяке пожвавлення на транспорті,
породили надії на швидкий підйом. Але так не сталося. Уже в перші дні
з'ясувалося, що не вистачає палива. Почали закриватися підприємства які
ще до цього моменту працювали. Запаси харчів практично закінчилися. Майже
все зерно було конфісковане для потреб держави. Зимою криза влади на селі
набула ще важчої форми. Бандитизм охопив всю Білоцерківщину. Важке становище
утримувалось протягом цілого року, аж до літа 1922 р. коли новий врожай
дозволив перевести подих.
В травні 1923 р. Біла Церква стала центром округу, до
якого входило 20 районів, 650 населених пунктів. У місті в цей час мешкало
38121 чоловік. В 1924 р. Білій Церкві відкрився окружний музей. За ініціативою
комсомолу в 1925 р. розпочалось будівництво стадіону на місці колишнього
смітника. Уже в 1926 р. на стадіоні відбулися перші спортивні змагання.
Драматичні 30-ті
роки
В голодні 30-ті р. міграція до міста збільшується. Незважаючи
на те, що щоденна пайка була зменшена службовцям вдвічі, а для робітників
в 1,5 разу, останнім все ж було легше. Місто починають заповнювати біженці
звідусюди, деякі з них вмирали прямо на вулицях. За спогадами жителя міста,
лікаря Тарановича О.П., дороги до цвинтаря (він знаходився по вул. Горького,
де нині побутова хімчистка "Сніжинка") були усіяні трупами. Білоцерківський
район опинився у найтяжчому стані на Київщині, по кількості повідомлень
про голодування. В районі була створена спеціальна комісія для мобілізації
засобів і надання допомоги голодуючим.
В полум'ї Великої
Вітчизняної війни
Після перших же повідомлень по радіо про розбійницький
напад на СРСР фашистської Німеччини робітники і службовці почали збиратися
на своїх підприємствах. Реакція на небезпеку потягла за собою історичні
спалахи: всюди вважалися шпигуни, ворожі агенти, диверсанти. Тривогу сіяли
накази Верховного командування. Відомий трагічний наказ № 270, у відповідності
з яким сім'ї командирів та політпрацівників, котрі здалися в полон або
зірвали в бою відзнаки, підлягали арешту, сім'ї полонених червоноармійців
позбавлялись будь-якої державної допомоги. Вже в перші дні війни з Білої
Церкви було відправлено в діючу армію 6 тис. чоловік. Ті хто лишився в
місті працювали під гаслом "Все для фронту, все для перемоги!". 16 липня
гусениці ворожих танків уже скреготіли бруківкою міста. Одразу після вторгнення
в місто гітлерівські репресивні органи за допомогою "помічників" почали
складати списки політично небезпечних людей - колишніх активістів, євреїв,
на яких з перших днів було оголошено розшук. За неповними даними фашистські
загарбники закатували і знищили в період тимчасової окупації понад 10
000 білоцерківців.
Біла Церква після
війни
Відступаючи з України, німці вдалися до тактики "спаленої
землі". Лише прихід Червоної Армії врятував місто і його жителів від повного
знищення. Того світлого і радісного дня - 4 січня 1944 року Москва салютувала
звільненню Білої Церкви. У квітні 1944 року Виконком Міськради звернувся
до всіх жителів міста із закликом відродити стародавнє місто Білу Церкву
і якомога скоріше залікувати рани, нанесені йому війною. Вже до грудня
1944 року місто було повністю розчищене від руїн, відремонтовані 1125
будівель площею 122 230 квадратних метрів. В неробочий час і без оплати
білоцерківці відпрацювали 1 786 942 людино-годин. Це стало ще одним подвигом
жителів міста.
Місто на сучасному
етапі розвитку
Наше місто є важливим промисловим центром Київщини,
територія якого - 3697 га. В ньому діють 32 промислові та 4 автотранспортні
підприємства, півтори сотні будівельних організацій, 2 залізничні станції,
тролейбусне депо.
Продукцію підприємств Білої Церкви занють в усіх незалежних
державах колишньго Союзу, відома вона і в країнах дальнього зарубіжжя.
Так, наприклад, до Угорщини, Польщі, В'єтанму, Кореї, Монголії, Кампучії,
Лаосу, Фінляндії, Югославії, Болгарії, Сірії, Данії, Ірану надходить продукція
найбільшого в місті виробничого об'єднання "Білоцерківшина".
Це фото Шиловського комбінату хлібопродуктів:
Герб Білої Церкви.
 ================================= 
Протягом багатовікової історії геральдика Білої Церкви
зазнала багато змін. Геральдичних позначень з часу заснування Ярославом
Мудрим міста не залишилось.
Найперша згадка про герб Білої Церкви відноситься до
1589 року, коли польський король Сигізмунд ІІІ затвердив привілеї міста
на сеймі і Варшаві, надавши місту і його жителям Магдебурзьке право. Тоді
і був затверджений герб міста: лук з натягнутою тятивою, а на ньому три
стріли.
Але особливий вплив на зміну геральдики міста мала родина
Браницьких, яка бере початок з 1543 року, коли на сеймі у Кракові єпископ
Познанський і Хелмський Себастіан Браницький і його брат Микола були приписані
до дворянського герба " Корчак ".
Герб міста поступово змінюється родовим гербом Браницьких,
де на французькому геральдичному щиті по червоному тлі розміщено три горизонтальні
срібні смуги, які звужуються до низу. Над щитом - дворянські шолом і корона,
на короні овальна чаша, з якої виходить обернена вліво собака з піднятими
передніми лапами. Це зображено на тлі срібного намету, підбитого червоним.
Після революції 1917 року геральдика міста і Браницьких
була відмінена, і тільки в повоєнний період почали її відновлювати, та
й то в перекрученому вигляді. У ній поєднані і символи стародавньої Білої
Церкви та графів Браницьких, і тогочасні радянські символи та кольори.
Діячі культури і
науки в нашому місті
З Білою Церквою тісно пов'язані життя і творча праця
багатьох видатних діячів культури і науки нашого народу.
Протягом двох останніх десятиліть свого життя тут кілька
разів бував Т.Г. Шевченко, адже через місто вели всі дороги з півночі
на південь, по яких завжди повертався на свою рідну Україну і за життя
і востаннє після смерті з холодного й ворожого Петербурга наш Кобзар.
А 1845 року він приїздив сюди спеціально, щоб оглянути
"Олександрію" і ознайомитися з історичними та архітектурними пам'ятками
древнього міста. Згодом своє перебування у Білій Церкві геніальний поет
України описав у повісті "Прогулка с удовольствием и не без морали" (1858).
Білоцерківці свято шанують пам'ять про Кобзаря. Після
революції на прохання трудящих його ім'ям були названі театр "Палас" і
вулиця Смоляна. До 150-річчя з дня народження поета в 1963 році на одній
з алей "Олександрії" висаджено вербу Т.Г. Шевченка, саджанець якої вирощено
в Ботанічному саду Академії наук України з живця від виплеканої ще самим
Тарасом Григоровичем старої верби. Нещодавно у Білій Церкві встановлене
погруддя Т.Г. Шевченка, традиційними стали щорічні шевченківські дні та
свято площі, яка носить його ім'я.
З нашим містом пов'язані життя і діяльність друзів Т.
Г. Шевченка - І.М. Сошенка та М.К. Чалого. Останній листувався з поетом,
брав активну участь у його похороні на Чернечій горі в Каневі, збирав
матеріали про творчість Кобзаря. Результатом цієї дослідницької роботи
стала книга "Життя і твори Тараса Шевченка", надрукована у Києві в 1882
році.
До речі, над біографією великого сина України Михайло
Корнійович працював у 60-х роках XIX століття, коли був директором Білоцерківської
гімназії:
М.К. Чалий запросив до міста ще одного видатного товариша
Т.Г. Шевченка - художника І.М. Сошенка (1807-1876), який також тривалий
час працював у Білоцерківській гімназії (нині це один з корпусів сільськогосподарського
інституту). Саме Сошенко під час випадкової прогулянки у Літньому саду
Петербурга перший звернув увагу на художній хист Шевченка і познайомив
його з О.Г. Венеціановим, Є.П. Гребінкою, В.І. Григоровичем, а згодом
з К.П. Брюлловим і В.А. Жуковським, котрі разом організували викуп майбутнього
Кобзаря з кріпацтва.
Мов повновода Рось з її чарівною притокою Роставицею
влилась наша Білоцерківщина у творчість класика української літератури
Івана Семеновича Нечуя-Левицького (1838-1918). Гостюючи у сестри, котра
вийшла заміж за священика в с. Трушки, а з 90-х років поселившись після
відставки у Києві, письменник щороку буває у Білій Церкві, зупиняється
на постоялім дворі, зустрічається з друзями.
Приязні стосунки зав'язуються у Івана Семеновича з єврейським
письменником Шолом-Алейхемом, етнографом С.Л. Дроздовим, який у 1924 році
став першим директором Білоцерківського краєзнавчого музею, композитором
К.Г. Стеценком.
Враження від спілкування з простим сільським людом,
сільською старшиною і сільським духовенством, разючий контраст між прекрасною
природою і убогістю фізичного й духовного життя на берегах чарівної Роставиці
лягли в основу творів "Микола Джеря", "Кандашева сім'я", "Старосвітські
батюшки та матушки", циклу сатиричних творів про пригоди баби Палажки
та баби Параски і ряду інших.
У Білій Церкві народився видатний український композитор
і диригент Яків Михайлович Яциневич (1869- 1945). Першими творчими спробами
і професійним становленням Яків Михайлович завдячував саме нашому місту,
тому творчому культурному середовищу, і в першу чергу музичному, в якому
виріс і змужнів. Згодом, керуючи прославленими хорами Київського університету,
Одеським міським хором, Адигейським ансамблем пісні і танцю, Я. М. Яциневич
постійно приїжджав до Білої Церкви, у своїй творчості широко використовував
мотиви українських народних пісень, чутих у дитинстві.
Багато і плідно творив у Білій Церкві композитор Кирило
Григорович Стеценко (1882-1922). В 1899 році учнем Київської духовної
семінарії він став учасником хору, а згодом і найближчим помічником композитора
Культові споруди
місті
МИКІЛЬСЬКА ЦЕРКВА
Микільська церква закладена 25 серпня 1706 року гетьманом
Іваном Мазепою та білоцерківським полковником Костянтином Мазієвським.
Мазепа уподобав Білу Церкву в розквіті своєї могутності.
За народними переказами, він зібрав у тутешньому замку всі свої скарби
після доносу Петру про "зраду" фастівського полковника Семена Палія.
Розраховуючи закріпитися в Білій Церкві надовго, гетьман
заклав тут церкву.
Про це свідчить напис, висічений на металевій платівці,
знайденій в 1842 році у фундаменті північної стіни:
"Во имя Отца и Сына и Святого Духа основанная сия церковь
въ честь и память Святителя Христова Ни-колая при державе Великого Государя
царя и Великого князя Петра Алексеевича и благородного Иоанна Степановича
Мазепы, гетьмана войска его царского присветлаго благородного раба божьего
Константина Мазиевского и основателей храму сего при святительствовании
его милости отца Варлаама Яснинского - архиепископа митрополита Киевского
и Галицкого и всея России и положены суть здесь мощи святых мучеников
Аноима, Арпинея, и св. Великомученицы Варвары в лето 1706 года, дня 25-го".
Ця платівка і святі мощі, про які згадується в написі,
зберігались в хрестоподібному заглибленні великого вапняка, закладеного
в фундамент при заснуванні храму.
Місце для церкви було обрано не випадково. Один з її
дослідників викладач Київського університету Бутник-Сіверський писав,
що в 1838 р. неподалік від Микільської церкви О. В. Браницька будує Преображенську
церкву, дзвіниця якої була споруджена серед руїн вівтарної частини якогось
стародавнього храму.
План храму не має аналога серед пам'яток української
архітектури XVII-XVIII століть. Його розміри нагадують розміри таких стародавніх
храмів, як Ірининська церква в Києві (1037 р.), Успенський собор Єлецького
монастиря та ін.
На початку XVII ст. споруджується дерев'яна велика церква
святого Миколи, яка була на той час головним храмом міста. Перед нею знаходилась
торгова площа.
В церкві в 1622 р. був Єрусалимський патріарх Феофан,
в 1639 р. - Ян Казімір, а в 1651 р. - Богдан Хмельницький. Рештки її було
знайдено в 1839 р. при перестиланні підлоги сучасної Микільської церкви.
Сучасна Микільська церква закладена в 1706 р. на місці
її попередниці. За планом - це великий трипрестольний храм, який не був
повністю втілений у камінь, бо такі події, як втеча з України Мазепи,
Прутський мир (1711 р.), передача Білої Церкви Польщі перешкодили завершенню
будівництва.
Поляки, переслідуючи православ'я, насаджували католицизм,
а тому висвячено було лише південну частину храму як маленьку прихідську
церкву. До 1783 р. побіля неї знаходився цвинтар.
В 1799 р. церковна будівля постраждала від пожежі.
Після освячення Преображенського собору в 1839 р. Микільська
церква припинила своє існування. Північна частина її була розібрана, а
південна (нинішня Микільська церква) полягла в руїнах.
І лише в 1852 р. настоятелю Преображенського собору
Петру Гавриловичу Лебедин-цеву (1819-1896 рр.) - автору багатьох праць
з історії та археології Києва й Білої Церкви, редактору "Киевских Епархиальных
ведомостей" (в майбутньому кафедральному протоієрею, який, до речі, 6
травня 1861 р. відправляв панахиду по тілу Т. Г. Шевченка в Київській
церкві Різдва Христового на Подолі) - вдалось відновити південну частину
і зберегти її для нащадків.
Разом з Преображенським собором Микільська церква була
окрасою однієї з головних площ міста у XIX ст.- Соборної. У цей час вона
набуває сучасного вигляду, оздоблюється монументальним живописом, авторство
якого не встановлене.
Однією з реліквій церкви був шматочок "животворного
древа" з Хреста Господнього, вправленого у золотий хрестик. За легендою
це був подарунок Браницького князю Потьомкіну-Таврійському на честь взяття
ним Очакова. В церкві зберігалися також рідкісні стародруки - "Євангеліє"
в золотій оправі (1634-1636 рр., Львів), "Євангеліє" (1657 р., Московська
друкарня).
Згідно опису церкви 1902 р., зробленому законоучителем
Білоцерківської гімназії священиком Н. Шараєвським, в церкві було два
старовинні триярусні неповні іконостаси, датовані першою чвертю XVIII
ст.- точна копія ікон головного іконостасу Київського Софіївського собору.
Похилевич твердить, що це живопис епохи козацтва і виконаний він у візантійському
стилі. За його припущенням, частина ікон перейшла з Микільської дерев'яної
церкви.
На початку XX ст. богослужіння тут вже не велось. Ця
церква як діюча культова споруда була закрита однією з перших у місті
в 1926 р. Настоятель Преображенського собору священик О. Рудицький переносить
ікони, які вціліли, на зберігання в кімнату біля дзвіниці, щоб згодом
створити музей. За свідченням старожилів, він діяв у 20-30 рр.
В середині 60-х рр. церковна будівля була капітально
відремонтована і зараз це прямокутна в плані споруда (14,6X14,8 м), висотою
11,7 м, розділена на два приміщення - вівтар і південну частину. Північна
частина відсутня, і це робить будівлю асиметричною. Кожне з приміщень
має окремий вихід. Східний фасад з підвищеною середньою частиною увінчують
три невеликі бані. Під центральним склепінням в нішах збереглись зображення
ликів святих (серед них образ св. Миколи).
КОСТЬОЛ СВ. ІОАННА
ХРЕСТИТЕЛЯ
В 1789 р. К. Браницький виділив кошти на будівництво
кам'яного костьола Святого Іоанна Хрестителя на Замковій горі, на місці,
де в старовину була латинська часовня для польського гарнізону. З невідомих
причин це будівництво затяглось і було завершене тільки в 1812 р. Костьол
Браницький звів у пам'ять ранньої смерті свого сина Олександра, який впав
у дитинстві з коня.
В плані будівлі лежить традиційний для католицької культової
архітектури латинський хрест, витягнутий по осі - схід-захід. Східна частина
хреста завершується напівкруглою апсидою, по кутках західної розміщені
башти.
Одна з них має годинник з двома дзвонами, привезеними
з Парижа в 1842 р., друга дзвіниця з шістьма дзвонами різної величини.
Двоярусну будівлю костьолу увінчує склепіння сферичної форми.
Висота споруди - 27 м, ширина - 24,5 м, довжина - 35
м, товщина буто-вого фундаменту - 170 см, стін - 140 см.
Фасади вирішені в стилі класицизму, бокові - оформлені
портиками, центральний - чотирма колонами. Фронтон трикутної форми оздоблений
ліпним гербом, на якому у формї трикутника зображене "всевидящеє око"
в оточенні ангелів.
Інтер'єр костьолу прикрашений орнаментальним ліпленням
із складними за сюжетом і технікою ажурними розетками. Це ліплення роботи
італійських майстрів коштувало замовнику дорожче спорудження всього костьолу.
Стіни розділені 26-ма пілястрами. Вони спочатку були
пофарбовані у блакитний, а згодом у сірий колір. Віконні отвори прикрашені
сандриками. Підлога вимощена різнокольоровими вапняковими плитами.
Над головним входом розміщувались хори, які були прикрашені
чавунними ажурними ґратами.
Костьол розписано монументальним живописом (загальною
площею 61 кв. м) роботи невідомих здібних майстрів.
Згідно канонів іконографії головне склепіння храму присвячене
Богу-Отцю Саваофу. Його оточують три ангели, в парусах зображені чотири
євангелісти з символами. На північно-східному парусі - євангеліст Матвій
у синьо-жовтих шатах сидить на хмарах. В лівій руці у нього - сувій, у
правій - гусяче перо. Зліва - фігура ангела, праворуч - зонд з ликом ангела.
На північно-західному парусі зображений Іоанн в зелено-брунатних шатах.
Його права рука із сувоєм лежить на коліні, в лівій він тримає чашу із
змієм. Зліва - зображення орла з гусячим пером у дзьобі. На південно-східному
парусі зображений Марк, зодягнений у темно-брунатне. В правій руці у нього
- гусяче перо, а біля ніг зображено лева. На південно-західному парусі
- Лука теж у брунатних шатах притримує правою рукою плащ на лівому плечі,
ліва рука із сувоєм опущена вниз. Праворуч біля його ніг - зображення
голови бика, а зліва - мольберт.
В костьолі було три престоли. Головний вівтар відділений
ажурними чавунними ґратами художнього лиття.
Зліва на кошти Я. Потоцької-Браницької в 1881 р. був
споруджений вівтар з білого мармуру. Під південно-східним парусом на підвищенні
розміщувалась дерев'яна кафедра у вигляді альтанки. Прихідський костьол
III класу став сімейною усипальницею Браницьких. Тут були поховані: Ф.К.
Браницький (1730-1819), його син Владислав, який помер у Варшаві в 1843
р., дружина Владислава - Роза Потоцька. На східній стіні розміщені біломармурові
дошки на згадку про Браницьких, котрі померли за кордоном: К. Браницького
(1816-1879) помер у Єгипті, О. Браницького (1819-1879) - в Ніцці, В. Браницького
та К. Браницького, які померли в Парижі.
На одній із стін збереглась біломармурова стела на згадку
про Катерину Браницьку-Сангушко.
Збережені книги візитів дають яскраве уявлення про багате
церковне начиння костьолу, значна частина якого була власністю Браницьких.
Це - варшавське срібло, богемське скло, золото, кришталь, мармур, дерев'яні
різьблення і скульптура, парча і оксамит. Бібліотека костьолу налічувала
135 томів. Нині з усього начиння збереглись тільки дубові високі шафи,
які належать до фондів Білоцерківського краєзнавчого музею.
Двір костьолу був обнесений ажурною литою огорожею на
кам'яному фундаменті з великими вхідними воротами на високих кам'яних
стовпах з ліхтарями і з двома хвіртками. Позад костьолу - кам'яна сторожка.
Огорожа підходила до будиночка ксьондза, в якому й; 1925-1978 рр. знаходився
краєзнавчий музей (будівля розібрана в 1982 р.).
Костьол мав 2,5-3,5 тис. чол. парафіян, у його володінні
було понад чотири тисячі десятин землі. Закрито костьол у 1930 р.
Відновлено богослужіння в роки фашистської окупації
(1941-1944 рр.). Поряд з костьолом у ті часи знаходився німецький цвинтар.
В 50-ті рр. будівля костьолу використовувалась як лекційний
зал, в 60ті рр.- як складські приміщення. В 1964 р. в ньому розпочалися
реставраційні роботи (автор проекту реставрації - Корнєєва В. І.): були
добудовані бокові стіни, розібрані хори, котрі знаходились в аварійному
стані, споруджено сходи, зміцнено склепіння.
Нині в будівлі костьолу зал камерної та органної музики
=========== 
ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ СОБОР
В 1833-39 рр. на місці флігеля білоцерківської гімназії
у дворі напівзруйнованої Микільської церкви на замовлення графині О.В.
Браницької зводиться велична споруда Преображенського собору.
Цегляна будівля споруджена в класичному стилі. Висота
її досягає 40 м. Входи до собору були оформлені чотири- і шестиколонними
портиками, які не збереглись до наших днів. Барабан над центральною частиною
увінчаний масивним склепінням напівсферичної форми. Стіни оформлені пілястрами,
отвори вікон - сандриками. Монументальність підкреслювалась трьома портиками.
В 60-ті рр. XIX століття зводиться висока чотири-ярусна дзвіниця (розібрана
в 60-ті рр. XX ст.), яка надавала Соборній площі особливої урочистості.
Оперізувала собор цегляна огорожа з дубовими дерев'яними ґратами на кам'яному
фундаменті, споруджена разом з дзвіницею.
24 жовтня 1839 р. собор був освячений митрополитом Київським
і Галицьким Філаретом. Замовниця О. В. Браницька була похована 15 серпня
1839 р. в неосвяченому приділі Олександра Невського, не доживши до завершення
будівництва.
Її доньки - Єлизавета Ксаверівна Воронцова і Софія Ксаверївна
Потоцька спорудили над похованням надгробок із сірого італійського мармуру
з двома пілястрами і ґратами в центрі. Над похованням висіло дві ікони.
На одній на тлі чорної мармурової дошки в золоченій рамі на дереві зображено
було Богоматір. На звороті був напис: "Благословила Александру Васильевну
матушку". Друга -в мармуровій рамі образ святого Миколи на полотні.
Собор мав дев'ять престолів (за іншими даними - три).
Це була єдина церква (серед сільських) Київської єпархії першого класу.
Придільні престоли були присвячені св. Миколі та Олександру Невському
- храните-лям царя. До парафій собору ввійшли парафії чотирьох скасованих
церков на лівому березі р. Рось - Успенської, Преображенської, Рождественської,
Микільської. В середині XIX ст. вона налічувала 2483 душі чоловічої статі.
Собору належала 151 десятина землі.
Інтер'єр собору був розписаний монументальним олійним
живописом, який не зберігся до наших днів. Тільки на зовнішній тильній
стороні будівлі фрагментарне збереглись зображення двох святих.
Собор мав багате начиння. Однією з реліквій стала "Таємна
вечеря", вишита золотом на малиновому тлі (за зразками мозаїчного зображення
собору св. Софії в Києві), датована XV ст.
В соборі зберігалася також багата колекція рідкісних
стародруків XVII ст. З ікон особливу увагу, крім ікон над похованням О.В.
Браницької, привертала увагу "Таємна вечеря" роботи Васильєва (над Царськими
вратами), а також ікона св. Великомучениці цариці Олександри в срібній
золоченій оправі овальної форми і св. Великомученика Георгія. Сюди ж з
Микільської церкви перенесли ікону в золотій оправі "Счастью древа креста
Господня", одержану Потьомкіним від єрусалимського патріарха. В 1890 р.
собор був капітально відремонтований. Затрати на ремонт становили 2500
крб. Олійний настінний живопис реставрував київський міщанин Дм. Кобець.
Він написав для собору дві ікони.
Собор перестав функціонувати в 1933 р. До Великої Вітчизняної
війни в ньому знаходився Державний міський архів. В 1941 р. склепіння
собору було зруйноване прямим попаданням бомби, будівля горіла.
В 1956 році Преображенський собор заноситься в список
пам'яток архітектури і береться під охорону державою. У повоєнні роки
церковна служба відновилась і велась до офіційного закриття собору в 1961
році.
Під час недбалого ремонту 1956-1962 рр. під штукатуркою
були поховані розписи.
Капітальна реставрація собору ведеться з 70-х років.
В 1989 р. Преображенський собор переданий церковній
общині.
ЦЕРКВА СВЯТОЇ МАРІЇ
МАГДАЛИНИ
Єдиною культовою спорудою, зведеною за межами історичного
центру міста, є церква святої Марії Магда-лини. Вона була споруджена в
1843 р. (за деякими даними в 1847 р.) на кошти Владислава Ксаверійовича
Браницького.
Будівля храму зведена у класичному стилі, однокупольна,
в плані хрестоподібна, чотиристовпна. Дзвіниця прибудована прямо до церкви.
Вхід оформлений портиком.
Архітектор та художники, які розписували її, невідомі.
В 1940-1941 рр. дві ікони для іконостасу церкви написав художник І. І.
Міщенко, який свого часу навчався в Санкт-Петербурзькій художній академії,
учень Репіна.
Тривалий час - з 1851 р. по 1860 р. благочинним Білоцерківського
благочинія був отець Петро - Петро Гаврилович Лебединцев, давній товариш
Т.Г. Шевченка, згодом кафедральний протоієрей Київського Володимирського
собору, редактор "Киевских епархиальных ведомостей".
І досі збереглося біля церкви святої Марії Магдалини
невеличке кладовище, де покоїться прах дружини отця Петра Олександри та
її брата Миколи.
З 1934 р. в період глобальної антирелігійної пропаганди
і гонінь на діячів церкви, а також у перші роки гітлерівської окупації
церква не діяла. В 1942 р. богослужіння було відновлено і відтоді тут
- постійно діючий православний храм.
Через 145 років після спорудження церкви розпочалась
її капітальна реставрація. Протягом двох років споруду було не лише відремонтовано
ззовні та зсередини, а й заново розписано майстрами з Почаєва.
Нещодавно за кошти віруючих біля церкви збудовано капличку
над криницею для освячення води.
Хоча протягом 1988-1990 рр. виконано величезний обсяг
відновлювальних робіт, реставрація самої церкви і прилеглої території
триває й нині.
Дендропарк "Олександрія"
Історія парку починається з того часу, коли коронний
гетьман Франциск Ксаверій Браницький одержав від польського короля у довічне
спадкове володіння велику територію на Білоцерківщині, так зване білоцерківське
староство. Браницький оселився тут і побудував великий розкішний парк,
який пізніше назвав ім'ям своєї дружини Олександри. На його будівництво
і влаштування було витрачено понад 4 млн. крб. золотом, не рахуючи дарової
сили кріпаків.
Будівництво парку почалось на березі річки Рось, там,
де пишалася своєю красою вікова діброва в 1797 р. (за деякими даними -
в 1793 р. та навіть раніше).
Олександрійський парк створювався за планом і під безпосереднім
керівництвом відомого тоді в Росії і за кордоном архітектора-паркобудівника
Мюффо, який будував його в ландшафтному стилі, чому сприяли природна діброва,
рельєф місцевості та річка Рось.
Після його смерті над спорудженням парку працювали інші
іноземні спеціалісти : Штунге, Вартецький, Вітте.
До реформ 1861 р. були розплановані і впорядковані лише
центральна і східна частини парку. В 19 ст. у північній частині парку
створено паркові і декоративні насадження біля самого палацу.
Великий вклад в створення ландшафтної архітектури вніс
архітектор Енс. Ще й тепер зберігається чавунна колона, встановлена господарями
парку на честь п'ятидесятиріччя діяльності Енса. 
Центральним місцем парку став П-подібний комплекс будівель
загородньої резиденції Браницьких - дитинець.
Він складався з дво-, триповерхових будинків і служив
вихідним пунктом планування парку. Поряд з дитинцем на честь взяття російськими
військами у 1829 році турецької фортеці побудовано споруду "Варна".
В цей же час споруджено місток і турецький будиночок.
Будівництво інших споруд відноситься до 20-30 років XIX століття. На південь
від дитинця розміщувалися чотири двоповерхові павільйони , що призначались
для гостей Браницьких. Вхід до них оформляли портики з чотирма колонами
іонічного ордера. Вікна і двері обрамлялись лиштвою. Стіни головного фасаду
середніх павільйонів прикрашали барельєфи.
На жаль, ці споруди не збереглися. До складу дитинця
входив танцювальний павільйон. Його головний вхід теж був оформлений чотириколонним
портиком іонічного ордера. Вдале поєднання портика головного входу з невеликими
портиками веранд надавало будівлі красивого і легкого вигляду. Перед головним
входом були встановлені дві бронзові скульптури Діани Версальської та
Аполона Бельведерського.
Біля входу до центральної частини парку знаходиться
павільйон Ротонда, який зберігся до наших днів.
В центрі його - просторова декоратива колонада, яка
зкладається з чотирьох колон з капітелями коринфського ордера. Ажурний
ліпний орнамент надає павільйону неповторної краси.
Недалеко від Ротонди височить 6-метрова колона Суму.
Виготовлена вона із сірого піщаника і встановлена на постаменті з гранітних
плит. Гадають, що колись на колоні було вирізьблене з каменю гніздо з
птахом, який годував своїх малят.
Привертає до себе увагу споруда Руїни, що знаходиться
на греблі Лазневого ставка. За задумом автора - це залишки стародавнього
зруйнованого замку. Її масштаби підкреслені кладкою цокольної частини,
яка одночасно є тілом ставка. З-під великих гранітних плит цієї споруди
день і ніч спадає вода.
Особливо чарують своєю красою Руїни в місячну ніч. І
холодне дзеркало ставка, над яким схилились плакучі верби, і залишки споруди
, і тихе дзюрчання води - все це ніби переносить відвідувачів парку в
світ казок.
 В
західній частині чарівної Великої поляни збудована колонада Ехо, або Амфітеатр.
В радіусі колонада становить близько 34,2 метра. З обох боків її знаходяться
приміщення прямоккутної форми з розмірами в плані 7,20*4,25 метра. Дванадцять
колон іонічного ордера підкреслюють урочистість споруди. На заднй стіні
павільйону їм відповідають пілястри з капітелями того ж ордера. Колони
підтримують антаблемент, на який спирається односхила покрівля. Торці
будівлі оформлені порталами. Входи прикрашені барельєфом жінки з дитиною.
Колонада Ехо приваблює не тільки своєю архітектурою,
а й акустичними я костями: тихо сказане слово в одному кінці легко можна
почути в другому.
На південь від Великої поляни між двома ставками знаходиться
Китайський місточок.
Елементи китайської архітектури сприяють органічному
поєднанню його з мальвничою картиною навколишнього оточення. Викладені
з тесаного каменю три його прольоти підтримуються парними стовпами. Над
центральним встановлено китайську альтанку з пагоподібною покрівлею, на
кутах якої вирізьблені з дерева голови химери. Східці з обох боків його
обрамляють гранітні тумби, з'єднані декоративною сіткою. Низ покрівлі
прикрашений дерев'яними різнокольоровими деталями - наслідування китайського
живопису. Найціннішим скарбом парку є ландшафтна архітектура.
Своєрідними мальовничими пейзажами в свій час милувалися
О.С. Пушкін, Т.Г. Шевченко, І.С. Нечуй-Левицький. У 1824 р. Тут побували
Пестель, Муравйов - Апостол, Бестужев - Рюмін та інші декабристи Південного
товариства. Створенню мальовничих пейзажів сприяли відповідні умови, зокрема,
стара діброва, Рось з крутими скелястими берегами та три глибокі балки.
Після реформи 1861 року парк став помітно занепадати.
Втративши дарову працю кріпаків, його володарі стали шукати інших джерел
для одержання прибутків.З цією метою окремі ділянки були зайняті садами
та городами, і на кінець XIX століття парк майже втратив свою композиційну
красу. До Революції відвідувати парк простому народу не дозволялось. Таблички
з написом: "Собакам і мужикам вхід до парку заборонено" були розвішані
біля всіх входів.
У парку працює музей:
Під час громадянської війни та іноземної інтервенції
парк було дуже спустошено, навіть окремі архітектурні споруди було знищено,
також знищено велику кількість декоративних насаджень. Через відсутність
догляду все заросло бур'яном. Але в травні 1922 р. Київський Губвиконком
об'явив парк надбанням республіки і перейменував його на "Заповідник Олександрія".
І з того часу парк починають відбудовувати, аж до Великої Вітчизняної
війни, яка змусила припинити відбудову Олександрії. Але після війни у
1947 р. парк знову починають відбудовувати...
Сьогодні парк Олександрія - улюблене місце відпочинку.
Сюди приходять гуляти з колисками, коли немовлята підростають - вони біжать
старовинними стежками парку.
Тут призначають перші побачення...
Але парк потребує негайної допомоги.
Ще в 1992 році джерела були загиджені керосином, що
виливався прямо в землю на авіаремонтному заводі. Пруди західної балки
загиджені сполуками хрому
Гинуть не тільки дерева, а й камінь - з 175 архітектурних
споруд у парку 168 потребують ремонту.
Проломи в парканах, скульптури з відпиляними частинами,
зруйновані мости.
Що чекає наш парк?
Яке майбутнє?
Національні меншини
Білої Церкви
Товариство
Литовської культури
На Україні литовці не складають значної діаспори (11,3
тис. чоловік) і проживають розпорошено.
Для підтримки зв'язків громадян України литовського
походження з литовцями, що мешкають в інших країнах світу, відродження
історичних та культурних традицій литовського народу, на Україні створено
ряд товариств литовської культури, які діють в Києві, Львові, Білій Церкві
та ін.
Білоцерківське товариство литовської культури імені
16 лютого створене 31 березня 1994 року громадянами України литовського
походження, які мешкають в м. Біла Церква та Білоцерківському районі.
На даний час товариство нараховує 40 членів.
Джерелами фінансування товариства є добровільні внески
членів товариства та допомога департаменту національних меншин уряду Литовської
Республіки.
В даний час Товариства очолює Відас Лабалаукіс, заст.
головного врача інфекційної лікарні.
Члени товариства постійно приймають участь в заходах,
які організовує посольство Литовської Республіки в Україні, а саме: святкування
національних свят литовського народу, зустрічі з видатними людьми литовського
походження, українськими вченими та культурними діячами-літуаністами.
Традиційною стала участь членів Товариства в щорічній зустрічі з послом
Литовської республіки в Україні напередодні свята Незалежності Литви.
Діти членів Товариства мають змогу щорічно відвідувати
літній табір в м.Паланга, де збираються діти литовського походження з
різних країн світу.
Четверо дітей членів Товариства навчаються в школі-інтернаті
для дітей литовського походження в м. Вільнюс.
В червні 1998 року 2 члени Білоцерківського товариства
у складі збірної України приймали участь в VI Всесвітніх спортивних іграх
литовців, які відбулися в Литовській республіці, де посіли 10 місце в
змаганнях з кульової стрільби. До речі, в змаганнях прийняли участь спортсмени
більше ніж з 20 країн світу. Під час цього заходу голова Білоцерківського
Товариства литовської культури В. Лабалаукіс мав зустрічі з Президентом
Литви, мерами міст Каунас та Вільнюс, головою департаменту національних
меншин Уряду Литви, головами товариств литовської культури Естонії, Латвії,
Канади, США, Росії, Австралії, Ізраїлю, Німеччини, видатними литовськими
спортсменами, акторами, діячами кулътури. Під час зустрічей Президенту
Литви, мерам міст Каунас та Вільнюс були передані сувеніри з національною
українською символікою від Білоцерківської міської Ради та її Вико-навчого
комітету.
Департамент націоналъних меншин Уряду Литовської Республіки
забезпечує Товариство періодичними виданнями литовською мовою, з яких
члени Товариства мають змогу дізнатися про події, що відбуваються в економіці,
культурі та житті Литовської Республіки.
Товариство російської
культури
У Білій Церкві проживає біля 35 тисяч росіян і ще більше
людей різних національностей, які виросли на російській культурі.
У УТРК "РУСЬ" м. Біла Церква увійшли представники театру
і православної церкви Галина Михайлівна Фадеєва-Жваво, від бібліотек -
Ніна Костянтинівна Пругер і Жанна Андріївна Кваша-Черницкая, від педагогів
- відмінник освіти України, викладач російської мови, зав. методичною
секцією російської мови і літератури Ганна Емельяновна Двухбабная, від
літераторів і культпрацівник поет і прозаїк Анатолій Іванович Кислицин
і багато іншіх.
Таке представництво забезпечило тісний контакт з творчою
інтелігенцією, з любителями Слова, Музики і Живопису, а також дозволило
розширювати контакти з молоддю і залучати її в активну діяльність.
Суспільство бере активну участь в загальноміських заходах,
у вечорах і зустрічах що проводяться Українським суспільством "Просвіта"
ім. Т. Г. Шевченко і єврейським суспільством культури ім. Шолом-Алейхема.
УОРК "РУСЬ" м. Біла Церква широко використовує засоби
масової інформації. По радіо і телебаченню інформується про вечори, що
проводяться, конференції і т. д. Крім того, даються нариси і інформація
в газети і журнали, звучать повідомлення по радіо. Місцевий журнал "Біла
Церква учора, сьогодні і завтра" білоцерківський альманах "Буква" надають
свої сторінки для виступів.
У цьому ж журналі і альманаху друкуються художні твори
як на українській, так і на російській мові.
Отримали безліч позитивних відгуків вечори-концерти:
"Есенин - це вічне..., "Загадкова російська душа..." (про П. І Чайковському).
"СЛОВО в междуцарствии" (до 185-летию А Н. Островського, 180-летию І.
С. Тургенева і до 170-летию Л. Н Товстого).
Такі конференції, як "Мій Н. А. Некрасов", як конференція,
проведена в цьому році до 185-летию Т. Г. Шевченко по темі: "Внесок Т.
Г. Шевченко в розвиток російської прози XIX віку і в живопис": спричиняли
бурхливе обговорення, спори з доповідачами і глибокий інтерес до піднятих
питань.
Молдовське товариство
Сучасні етнокультурні процеси зумовлені близьким сусідством
українців та молдован, їхнім постійним спілкуванням, змішаними шлюбами,
спільними трудовими процесами.
Молдавани, які мешкають в Україні користуються всіма
юридичними, соціальними, культурними правами. В Україні проживає 342,5
тис. молдован, що складає 0,6 % населення республіки. Найбільша кількість
в Одеській області - 144,5 тис. чол.
Молдовський народ сповідує православ'я. З національних
свят особлива увага народу до свята 24 серпня 1944 р., коли Молдавія була
визволена від німецько-фашистських загарбників.
У країні створено сприятливі умови для задоволення духовних
потреб молдован. На Одещині на базі закладів культури діють 4 молдовських
фольклорно-етнографічних центри, 23 колективи художньої самодіяльності.
У м. Сарата Одеської області створено молдовський дитячий фольклорний
ансамбль народних інструментів "Хоро". Великою популярністю користується
ансамбль "Ізвораш - лауреат міжнародних і всеукраїнських фестивалів.
В Одеській області інтереси молдован представляє національно-культурна
асоціація "Лучаферул".
В своїй більшості молдовське населення, яке мешкає в
Білій Церкві - робітники, службовці. Вони приїхали на будівництво шинного
комбінату.
Білоцерківське культурно-просвітницьке товариство молдован
зареєстровано 5 травня 1997 р. Установчі збори були проведені 25 березня
1997 р. Головою товариства було обрано Миколу Олександровича Пештеряну,
заступником голови товариства Михайла Володимировича Костецького та відповідальним
секретарем Валентину Георгіївну Кузнєцову. На теперішній час у товаристві
нараховується 38 осіб.
Основною метою діяльності товариства є об'єднання громадян
молдовської національності та членів їх сімей для захисту своїх громадських,
економічних, соціальних спільних інтересів, задоволення національно-культурних,
освітніх, мовних, інформаційних та інших запитів, потреб, збереження та
поширення національно-культурних традицій, ремесел, звичаїв та народних
обрядів, мистецьких цінностей.
Культурно-просвітницьке товариство молдован підтримує
зв'язок з єврейським та польським товариствами.
Товариство німців
"Відергербурт".
Відомий німецький вчений поет-мислитель Йоган-Вольфганг
Гете:
"Німці взагалі дивовижні люди. Вони роблять собі життя
тяжче, ніж це потрібно, своїми глибокими думками та ідеями, які всюди
вишукують і всюди їх вкладають"
В листопаді 1996 року, міськвиконком провів запис громадян
німецької національності м. Біла Церква, провів загальні збори.
На загальних зборах підготовлений та обговорений статут
було затверджено, обрано Раду. І почалася активна кропітка дійова робота,
яка і дала позитивні результати.
25 грудня 1998 р. святкували перше німецьке Різдво та
день народження товариства "Відродження" ('"Wiedergeburt").
У дореволюційні часи в м. Біла Церква німців була незначна
кількість (більше поляків). Але вони відігравали провідну роль як ремісники,
промисловці, підприємці. Засновником теперішнього заводу "Сільмаш" ім.
1-го Травня був німець Менцель. Першотравнева вулиця називалась Менцелівською.
На території теперішнього педучилища була німецька церква та цвинтар,
вул. Фрунзе називалась Німецькою.
Для відродження культури, звичаїв та традицій необхідна
була рідна мова (материнська мова). З ініціативи товариства при підтримці
відділу освіти (Олійника О. Б.) та дійовій практичній допомозі директора
СШ № 14 Б. М. Смутка в лютому 1997 р. з 4-х груп в кількості 66 уч. була
створена недільна німецька школа, яка працює і зараз.
Вчителі систематично підвищують свій фах на семінарах
в німецькому навчальному центрі в м. Одеса та в німецькому Київському
інституті ім. Гете (С. В. Антіпова, Т. І. Фрік, Петренко, Штольц).
Працює культурний центр при СШ № 14, хор дорослих і
дітей приймає активну участь в міських та обласних підприємствах (керівник
О. О. Пащенко). Дійову допомогу культурному центру та товариству надають
семінари в Москві та Львові.
Слід сказати ще й про те, що в другій половині 1998
р. створена німецька евангельсько-лютеранська громада при підтримці НЕЛЦ
України в м. Одеса.
Цигани України
Цигани - нашадки вихідців з Індії, які з'явилися в Європі
на початку XIV століття, на Україні - на початку XV століття
Приватна власність на землю змусили циган кочувати в
Європі. Кочове життя призвело до виникнення у світогляді та соціальному
устрої циганських таборів ідеологічних настанов, що заважали переходу
до осілості.
У 30-х роках XIX ст. царський уряд спробував перевести
циган на осілість в Акерманському повіті, проте ця спроба не увінчалась
успіхом.
У 1926-1927 рр. видано ряд постанов урядів СРСР та УРСР,
про допомогу циганам, які бажали перейти до осілого способу життя. Така
політика сприяла тому, що в 1926 році осілими були 81,3% циган України.
Вони були членами 9 циганських колгоспів. У 1927 році на вільних землях
оселилося 500 кочових родин.
В 1929 році тенденція до осілості припинилась і пішла
на спад, причиною чого була насильна колективізація, під яку підпали і
цигани-поселенці. Для того, щоб утримати циган на землі, в 1929 році було
проведено ряд місцевих конференцій та Всеукраїнську конференцію трудящих
циган. Але зупинити відхід до кочівлі вже було неможливо.
За даними перепису 1989 року в Україні проживали 47917
циган. Але ця цифра відносна, так як багато циган не враховано під час
перепису, тому що в паспортах у графі "національність" записано "росіянин",
"угорець", "українець" та ін. Причиною цьому було вороже ставлення до
циган влади і Указ Президії Верховної Ради СРСР 1956 р. про заборону кочівлі,
положення якого впроваджувалися репресивними методами. Наслідками дії
цього Указу стала часткова втрата циганської мови і культури.
На Україні проживає багато етногруп циган. На Закарпатті
проживають циганські групи: словацькі рома, калдераре, унгріко рома; на
Поліссі - ловаре, серви, південно-російські цигани (вихідці з Росії початку
XX ст.). На Київщині і Черкащині проживають серви (більшість яких мешкає
в Києві) та келмиші. Миколаївщина, Кіровоградщина, Донеччина, Полтавщина
- місця проживання сервів На Одещині, Вінничині проживають серви, молдавські
цигани, нащадки вихідців з Німеччини в минулому столітті - етногрупа сінті.
В останні роки в Білу Церкву було переселено із смт.
Поліського 7 сімей циган-сервів, які постраждали від наслідків Чорнобильської
катастрофи. Вони користуються всіма правами, які надала держава потерпілим
від аварії на ЧАЕС. У місті також проживає група циган-келмишів, яка останнім
часом підтримує тісні контакти зі згаданою групою переселених циган.
Освітній рівень циган України низький. Вишу освіту здобули
лічені представники цього народу (більшість з них - діячі культури та
освіти). Основними причинами низької освіченості є неписемність старшого
покоління як наслідок кочівлі, традиційна багатодітність та низький професійний
рівень батьків у сім'ях. Для матеріальної підтримки сім'ї цигани виїжджають
на заробітки в інші регіони і беруть з собою дітей. Маятникова міграція
припадає на місяці, коли в школах проходить навчання.
Для вирішення проблем циганська інтелігенція України
створила культурні товариства. У Закарпатті плідне діє Ужгородське міське
товариство, обласне товариство "Рома", осередок в м. Мукаче-во. У Львівській
області (м. Самбір) у 1993 році створений музейний центр історії та культури
"Рома". На Одещині (м. Ізмаїл) з кінця 1995 року працює циганська громадська
організація. Одеські цигани об'єдналися в Одеське міське товариство ромів.
У Києві 1990 р. ініціатором створення циганської громадської
організації став Микола Грищенко. Спочатку організація була зареєстрована
при Фонді культури України і не мала юридичного статусу. 1994 р. вона
отримала назву "Романіпе" (Циганство). Очолюють О В. Золотаренко та М.
Казимиренко.
У Києві діє обласне об'єднання "Форум ромен Українатар"
(Форум циган України). Мета і завдання цієї організації - збереження мови,
культури циган, інтеграція їх в українське суспільство. Співголови правління
- П. Григориченко, І. Крикунов. Організація працює над створенням циганської
бібліотеки, архіву, має зв'язки із Всесвітньою циганською Спілкою, ОБСЄ,
Радою Європи, представ-ництвом циган в ООН. Спільно з Міністерством України
у справах національностей та міграції створено Київський державний циганський
театр "Романс".
У 1995 році у Києві створена організація "Асоціація
молодих ромів Києва".
Вирішення проблем циганського населення неможливе без
вивчення його історії, культури та соціального укладу. Були спроби розпочати
дослідницьку роботу в Самбірському центрі та Донецькому обласному краєзнавчому
музеї.
В Білоцерківському краєзнавчому музеї зберігається багатий
матеріал про культуру циган. Музей в науково-дослідницькій та масовій
роботі приділяє багато уваги вивченню та популяризації історії та культури
циганського, народу. З 1992 року фонди музею систематично поповнюються
експонатами, для чого постійно проводяться етнографічні експедиції по
всіх областях України. У 1993 р. в Білоцерківському краєзнавчому музеї
вперше в історії України та СНД була створена виставка про культуру та
історію циган "Безсмертя пісні кочової", а у 1996 р. організована нова
стаціонарна виставка ''Циганський шлях". У 1998 році циганська колекція
музею була представлена на виставці "Цигани Центральної та Східної Європи"
в м. Будапешті (Угорщина).
|
|
